Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

І дівчина вдивляється цілою душею в лице хлопця і слідить, чи правду говорять отсі втомлені очі… Ні, вони не лукавлять, хоч гірко їм доводиться… казати правду. «Очі дівочі… не мучте мене, не крайте хорої душі… не губіть весни молодого житя»…

У вікна зали зазирає сірий досвіток…

– Світає вже! – каже панна Віра.

– Жаль мені ночі… Я її дуже мило провів. Навіть… вигулявся…

– А на вечерку «Клубу» будете?

– Не знаю поки що.

– Прийдіть – я вас прошу.

– А я знов прошу вас не ставити до мене ніяких вимог. Може, я й не буду в силі того зробити, а так я мусив би, коли б що ви мене обов'язали. Прошу вас дуже – будьте ласкаві цофнути ваше слово просьби.

– Най буде – відкликую. Але як лиш можете – прийдіть.

– Спасибі – обіцяти не можу.

– Чому?… З якої причини?

Завагався. Його голос почав якось дивно фалювати.

– Я не хотів би мати перед вами… тайни… Річ проста… Конець місяця…

Змінився на виду в тій хвилі. Лице скривилося як до судорожного плачу.

– Не вмієте, як бачу маскуватися, пане докторе…

– Панно Віро, не звіть мене так, прошу вас, – сказав з жалем, зі сльозами в очах. – Те слово досі не заплачене…

– У вас, друже, добре серце. Поважаю вас за те. Чому ж ви здавали той докторат?

– Може… щоби декому заімпонувати моїм титулом, – відказав, силуючись на гіркий усміх.

– Не вірю тому… Ви не з таких, що їм пустяки в голові.

– Ну, то скажу правду… Наша часопись потребувала… фірми…

– І вам те не оплатилося?

– Найшовся хтось… з поважнішим іменем, а мене взяли… наразі на… помічника…

– А відтак?

– Стараюся о ліпше і постійне місце.

– Будете ласкаві… сповістити мене, коли направите своє становище.

– Позволите, що сам особисто завезу вам сю вістку і попрошу вас о…

Подала йому руку, він підніс її до уст…

– До побачення… небавом, – сказала на відхіднім.

– Не можу собі так само пожелати.

– Старайтеся… Віднині за дві неділі.

– Дуже радо… але… не обітцюю…

Розійшлися:…вона «на квартиру» відпочати по невиспаній ночі, він… на снідання, відтак – до редакції.

III

Минули два тижні. До редакційного бюро вбіг… Бешко.

– Добре, що я тебе застав. Маю щось важного сказати.

– Що таке?

– Ей, до лиха «вилетіло»… Що робиш?

– Пишу, як видиш.

Бешко прочитав: «Розоруженє європейських держав», ч. IV (далі).

– Ти сам то фабрикуєш?

– Так… розуміється… Як там випав вчорашній вечерок?

– Знаменито… Надзвичайно… Сто двайцять чотири пари… Забава… non plus ultra.[105]

– Була, може, панна Мертинська?

– Були зразу обі; але забралися зараз по першім кадрилю… Вже й від'їхали…

– Певно, «петрушкували»?

– Але де… Ага. Я мав тебе запитати, чому ти не був? Я іменно по те й прийшов.

– Як хочеш доконче знати, то скажу: я не мав за що купити… білету…

– Бійся Бога… така дрібниця.

– Для мене се головна перепона й одинока причина… Конець місяця… числюся…

– Шкода… останній баль сих м'ясниць.

– Тим ліпше для мене… не буде спокуси…

– Чи ти направду так нужденно «стоїш»? Сила маєш місячно?

– Сорок чотири і п'ятдесят шість нових.

– Всього-на-всього?

– Було би більше, але… обтягають мені в щомісячних ратах за… рестанції.

– За що?

– За всілякі «гріхи»; головно, за мою докторську таксу, що заложив за мене мій шеф.

– І довго ще маєш сплачувати?

– Вже лиш два місяці.

– А потім?

– Від першого мая покидаю публіцистику.

– Ну і…?

Олександр подав йому «рекомендуючий лист».

– Що се? Декрет? Гратулюю… То, певно, зараз женишся?

– Так, вліті.

– Ну, то славно! А не казав я, що ти надзвичайно спосібний хлопець?! Може, пійдеш зі мною на друге сніданє?

– Де?

– До Пікенса.

– Ні, не маю часу ані грошей.

– То вже моя голова в тім. Я тебе прошу.

– Спасибі, не заходжу ніколи до Пікенса.

– Дуже мені прикро… Мушу йти сам. Я лиш там маю кредит.

Розсталися.

Час минав поволі, але весело й не скучно. Лише панна Віра вижидала вісті з дня на день: приїде чи не приїде? Вуйна Людвіка стала їй у пригоді і виложила карти. «Кабала» виходила ніяково… четвер… недобрий день. Зате йшов пасьянс, що… приїде. Ну так, але… коли?

Антін Крушельницький

(1878–1937)

Народився в м. Ланьцут на Ряшівщині (Польща). Закінчив філософський факультет Львівського університету. З 1905 р. вчителював у Станіславі, Коломиї, Бережанах. У 1919р. – міністр освіти УНР Один з редакторів газети «Прапор» (1907–1912) – органу укр. нар. учительства в Галичині; видавець та редактор журналів «Нові шляхи» (1929–1932) і «Критика» (1933). Виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні статті. Видав кілька збірок оповідань, автор понад десяти повістей і романів, десяти п'єс. У 1934 р. виїхав на Радянську Україну, де був репресований з усією родиною. Його разом із синами розстріляли на Соловках.

У пітьмі ночи

Блідий півсумерк продирається крізь шиби вікон до кімнати, палахкотить у повітрі, бореться із останками денного світла. Раз-у-раз садять нові його верстви знадвору, діляться на дві части – одна становиться на горішнє становище, укладається до спочинку при стелі, одна вкриває долівку і там розміщується вигідно на цілонічне панованє. І тут і там втихає вже боротьба і лише грубі, важкі верстви пітьми віддихають поважним, отяжілим сном, сном безжурним і спокійним… Не спить іще середина кімнати. Заколот, хвильованє, колотнеча не вгавають там. Хвилі-боввани пітьми, що товпляться із щораз то більшою силою, у щораз то більших масах, ведуть іще завзяту боротьбу із останками дня, боротьбу розпучну, з нерівними силами. Вони припізнилися. Останні влетіли у кімнату, а вдосвіта перші покинуть її, перші зроблять місце нинішньому свойому ворогови… Швидше, швидше покінчити із ним, прогнати, знищити, здавити… І чути шум крил обох борців… зразу прискорений, грізний, гострий… а далі поважний, тяжкий, глухий… нарешті все втихає, німіє… І вже лише здавлений, блідий шепіт, шепіт прощання на добраніч, шепіт, що хвилює хмаркою по всіх верствах нічного пана, по сусідніх верствах пітьми.

І тихо, і глухо, і німо…

І чує Юстишин, як новий гість присів і його, чує, як приляг своїм важким тілом його ноги, руки, груди, чує, як спустився йому на лице, на очі. Ті очі, що иньшим разом боронилибися проти такого нападу, байдужні нині на все.